The children who participated in the photo workshop will have their work exhibited in Odessa in October 2020. We are raising funds to bring the kids to Odessa where they will have the opportunity to speak to the public about their work and their experience in the internat system. 100 percent of the money will be spent on transportation, accommodation and meals for the kids. Donations can be made via venmo @Chris-Occhicone

Artist statement

In 2014, I had been on the front line in Ukraine’s war against Russia. I wanted to return to cover a group of volunteer soldiers, and, in 2016, I was introduced to a paramilitary commander.

This commander was an advocate for special needs children in several orphanages in different regions of Ukraine. After spending a few weeks on the front line with his group, I had earned his trust and he allowed me to accompany him on a trip to one such orphanage in central Ukraine. I was only able to photograph briefly on this first trip, but more importantly I was able to build a lasting relationship with the director of the orphanage. This first trip had a huge impact on me. Many of my photographs were blurry - my hands were shaking as I was looking at sick children in such poor and neglectful conditions. It was then that I began what has become an ongoing project of documenting the internat system across the country. 

Inspired by the work of Frank Fournier and Joe Rodriguez, two teachers and mentors from The International Center of Photography, I was interested in seeing the situation inside Ukraine’s orphanages. Both Fournier and Rodriguez had photographed the orphan crisis in Romania in the early 90’s, and I was deeply effected by their work. The political and economic situation in Romania at that time was a reflection of the situation throughout the former USSR and Warsaw Bloc countries. I wanted to see what, if anything, had changed in the 20-25 years since this orphan crisis was front page news in the West. 

This project has led me in many different directions - from documenting conditions in the homes for physically and mentally handicapped children, to following several children from these institutions after they were lucky enough to be adopted by American families. More recently, I have begun to branch out in other, newer directions, such as focussing on the lives of Ukrainian families who have decided to keep their handicapped children and documenting the lives of otherwise healthy children who grew up in the system and are now out in the world and dealing with the stigma of having been in an internat.

I was introduced to the assistant director of an internat in Kreminna, a small city in Luhansk Oblast very close to the front lines. Here, after having seen some quite terrible institutions, I was pleasantly surprised to find another side of the story. There was a positive, supportive atmosphere at this internat that was a real home for the 100 or so children who lived there. The children seemed happy, and it quickly became clear that this was an important part of a complex and nuanced story. Many of the children there were physically, but not mentally, handicapped. They were intelligent, creative, and had likely faced discrimination and bullying in local public schools. This internat it was different, they had their own community – friends, romances, supportive teachers and nurses.

I often wondered who these children were, and how they ended up in the internat system. The common translation of the word internat as “orphanage” is in fact not very accurate. The internat system in Ukraine is home to approximately 100,000 children, but it is estimated that less than 10 percent of them are actually orphans (i.e., children without any parents or relatives). The internat is a hybrid of orphanage and boarding school. In the best case scenario, the internat is a safe refuge for children whose parents, for various reasons, could not care for them. In the worst, they are warehouses for undesirable children. There are true orphans, there are children whose parents had drug or alcohol problems, a history of abuse, or a criminal record. There are stories of parents who tried to raise a handicapped child but were unable to do it due in large part to a lack of state or community support and were left with no choice but to turn over their handicapped children to the state. It is also important to understand that Ukraine is one of the most corrupt countries in the world. Doctors sometimes benefit financially from recommending that women who give birth to a handicapped child turn them over to the state.

In Kreminna, however, many of the children's parents were aware of the institution’s positive reputation. The kids are active in the community and have the full support of the staff. Several kids have even achieved the prestigious title of “Master of Sports” for being competitive swimmers, and have an excellent chance of qualifying for national paralympic teams. Others who have graduated still receive support from faculty members as they try to navigate their way in the outside world. For this reason, many parents from around the region bring their children to this internat.

I have a very personal connection to this project, as my ex-wife and I adopted a boy who was taken from his biological family. Without going into the details of the case, suffice it to say that it is not easy to have one’s parental rights terminated by the state. It was a grueling process for us, and the emotional toll of undergoing such a process played a huge role with the dissolution of our marriage. The fact that my son and my ex-wife have eastern European roots makes it easy to imagine that under slightly different circumstances he could have been relegated to a similar life in one of those institutions. It was this experience that fueled my desire to document this system. I try very hard to remain impartial in my work as a journalist, but it is impossible not to form personal relationships with the kids. At times I have used my work to advocate and raise money for them and, at the moment, I am working on expanding that advocacy work. However, I am also very mindful to clearly indicate when I am working as a photojournalist and when I am doing advocacy work. I do not find it difficult to jump back and forth between the two roles as long as I am mindful about making it clear to others.

As previously mentioned, there are about 100,000 children in the internat system in Ukraine. In theory, they should be separated into different homes depending on whether or not they are handicapped, as well as the nature and severity of their handicaps. But in practice, the system has been broken for generations. The lines are often blurred. It is estimated that otherwise healthy children are developmentally delayed by a year for every 2 or 3 years they spend in the system. I have also read that by age 21, 70 percent of boys who have left the system at age 18 are, or have already been, in prison. By 21, 70 percent of the girls already have a child who will end up in the system. I have also followed some mentally disabled children from the internat where I first met them as they are taken to adult internats. It’s as if you are taken away by car, no explanation given, from the only home you have ever known and brought to another institution where you will live out the rest of your days. Some of the children who graduate from the internat return to their parent’s villages. There, they have no friends. They are mocked by local kids because they walk funny. Despite the fact that they are 100 percent mentally capable, they are condemned to life as an outsider. No friends, no prospect of a job, no hope for a romantic relationship. Another girl who suffers from severe epilepsy and mental handicap has a mother who suffers from severe mental illness. The girl’s grandmother is rightfully very concerned having seen her oldest granddaughter with similar problems now living with gypsies who use her for her pension, and who gave birth to two children who will surely end up back in the system. It’s cases like these that make me consider my role of journalist versus advocate. I am able to document the situation with a neutral eye, but how can I leave a girl who I have known for 4 years to a similar fate?

In the course of my work at the internat in Kreminna, some of the kids would ask to try using my camera. I’d show them some basics and was pleasantly surprised to see them take an interest and to see what they decided to photograph. I got to know them better, we became friends on Facebook and Instagram, and I was able to gain new insight into how they see the world around them. In most ways they posted photos that any typical teenage boy or girl would post. But there were also signs of their harsh realities that are very unique. Like a photo of a girl’s mother waiting at a bus stop after a visit  - an important part of this girl’s story. In the photograph, there exists a sadness in the mother's smile that leaves me wondering what could possibly have been going through her mind.

These kids, while living in atypical circumstances, were actually very typical teenagers in almost every way. They spent their free time drawing, writing, rapping, making YouTube videos of science experiments. Typical teenagers. I realized I had the tools to perhaps allow them to express themselves further. A friend of mine who acted as translator on our trips was friends with talented artists and photographers in Kyiv who helped us develop a week-long photo course using 15 used iPhone 4s so that everybody would have the same camera. 

We had some lofty goals, but I knew at a minimum the kids would have a good time. I knew that the team we put together were all kind people and the kids would enjoy the experience of meeting some artists from Kyiv. One of the members of the team who works at a popular radio station used his reach to raise money for an elevator to be installed at the internat.

Throughout the course, we had several meetings a day with the kids. In the morning, we looked at different bodies of work and discussed how the photographers told stories differently. We studied different styles of photography, gave them different tasks, and had late night critiques of their work. After a few days we gave each kid an assignment, always with the consideration of the child’s circumstances. In her own world, Anna, had taken some profound photographs of another resident who is nonverbal and seemingly always in their own world, hovering on the fringes as the other kids socialize, afraid to participate. A group of boys, all tight friends and roommates, were tasked with turning their cameras on each other. Kostya, a young man with down syndrome, was encouraged to photograph everything he thought was beautiful. Roman, a child with cerebral palsy, had shaky hands and most of his photos were slightly blurry. He was a bit disappointed with his work but he had a great eye. When he converted the photographs to black and white and played with the processing, he found a look that he was satisfied with. In the end he took one of the most poignant photographs on the week. 

Helping these children express themselves artistically is something I instinctively felt the need to do. I wanted to show the kids that they can do it if they have the desire. Moreover, while we often speak of marginalized communities here in the US, I think we Americans fail to really understand the opportunities we have to speak out and we do not see “marginalization" in a global context. These kids are marginalized in a way that nobody in America is. I felt it was important that they get a bit of encouragement to express themselves in general, whether through photography, art, writing, or any other medium.  We came to them as a group that wanted to hear what they had to say and we wanted them to know that many people in their country would also like to hear from them, to see a bit of their reality. In the end, they accomplished this. They showed us all how they are not much different than children outside the system. They have friends, they study, socialize, participate in sports. However, they are often voiceless. They have challenges that other kids don’t have. Ukrainian society does not have much exposure to disabled people so finding a way to share their experience with Ukrainian society can only lead to progress. 

Artist BIO

Chris Occhicone graduated from the Documentary Practice and Visual Journalism program at the International Center of Photography, and participated in the Eddie Adams Workshop as well as the Missouri Photo Workshop. He is represented by Redux Picture Agency and is a member of the Visura Guild.

In addition to general news work and covering the war in Eastern Ukraine, he has spent the last few years working on an ongoing long-term project about the ongoing impact of the Soviet interntat (orphange) system in Ukraine.

Occhicone is a contributor to The New York Times. His work has appeared in outlets such as Time Magazine's Lightbox, The Washington Post's In Sight Column, ABC News, Al-Jazeera, National Geographic's Proof Blog, Burn Magazine, LensCulture and was featured in the HBO documentary Jim: The James Foley Story. 

ЗАЯВА МИТЦЯ

У 2014-му, я був на передовій війни України проти Росії. Я хотів повернутися, щоб зробити матеріал про групу солдат-волонтерів. В 2016-му, мене познайомили з воєнним командиром.

Цей командир підтримував дітей з особливими потребами у декількох дитячих будинках в різних регіонах України. Після декількох тижнів на передовій з його групою я здобув його довіру, та він дозволив мені поїхати з ним до одного з таких інтернатів у центральній Україні. У першій поїздці я міг фотографувати лише фрагментарно, але я збудував тривалі стосунки з директором інтернату. Перша поїздка справила на мене надзвичайне враження. Багато моїх світлин вийшли розмитими—мої руки тремтіли від споглядання хворих дітей у таких бідних та недбалих життєвих умовах. Тоді я почав свій проект з документування системи інтернатів по всій країні. 

Натхненний роботами Франка Фурньє та Джо Родрігеса, двох моїх вчителів та наставників з Міжнародного Центру Фотографії, я був зацікавлений в тому, щоби побачити ситуацію всередині українських інтернатів. І Фурньє, і Родрігес фотографували кризу дитячих будинків у Румунії на початку 90-их, і їх твори на мене значно вплинули. Політична та економічна ситуація в Румунії на той час була відображенням ситуації у всьому колишньому СРСР і країнах Варшавського блоку. Я хотів побачити, чи змінилося щось через 20-25 років після того, як кризисне становище сиріт панувало на перших сторінках західної преси.

Цей проект повів мене у багатьох різних напрямках—від документування умов у будинках для фізично та психічно обмежених дітей, до слідкування за життям декількох дітей з цих інституцій, яким пощастило бути усиновленими родинами американців. Останнім часом, я почав йти в інших, нових напрямках—фокусуватися на житті українських родин, які вирішили залишитися зі своїми діточками з обмеженнями, або фотографувати життя цілком здорових дітей, які виросли в інтернатній системі і тепер живуть у “звичайному” світові—і борються зі стигмою того, що вони перебували в інтернаті.

Мене познайомили з помічником директора інтернату в Кремінні, невеликому місті на Луганщині, що дуже близько до лінії фронту. Після того, як я побачив кілька доволі жахливих закладів, тут я несподівано відкрив іншу, приємнішу сторону історії. Цей інтернат був справжньою домівкою для 100 чи більше дітей, і там була позитивна, повна підтримки атмосфера. Діти виглядали щасливими, і стало швидко зрозуміло, що це важлива частина цієї складної історії. Багато з них мали тілесні, але не фізичні вади. Вони були розумними, креативними, та, ймовірно, стикалися з дискримінацією та знущаннями в місцевих державних школах. Цей інтернат, він був інакшим, у них була своя спільнота—друзі, закохані, медсестри, вчителі, які підтримували учнів.

Я часто замислювався над тим, хто ці діти, і як вони опинилися в інтернатній системі. Поширений переклад слова “інтернат” як “дитячий будинок” не є точним. Інтернатна система в Україні—це дім для близько 100 тис. дітей, але менше 10% з них безпосередньо сироти (тобто діти без батьків та родичів). Інтерат—це гібрид школи-інтернату та дитячого будинку. У найкращому випадку, інтернат—це безпечне сховище для дітей, чиї батьки, з різних причин, не можуть про них піклуватися. У найгіршому випадку, це притулки для небажаних дітей. Є справжні сироти, є діти, батьки яких мали проблеми з наркотиками чи алкоголем, епізоди насилля або судимість. Існують історії батьків, які намагалися виховати дитину з обмеженими можливостями, але не змогли це зробити через значну частину недостатньої підтримки держави або громади і не мали іншого вибору, як передати своїх дітей з обмеженими можливостями державі. Важливо також розуміти, що Україна—одна з найбільш корумпованих країн світу. Лікарі іноді отримують фінансову вигоду від того, що рекомендують жінкам, які народжують дитину з обмеженими можливостями, передавати їх державі.

У Кремінній, проте, багато хто з батьків дітлахів знають про позитивну репутацію інституції. Діти активно спілкуються між собою, та мають повну підтримку персоналу. Кілька діток, конкурентоспроможних плавців, навіть здобули престижне звання "майстра спорту", і мають чудовий шанс отримати потрапити до національних паралімпійських команд. Викладачі допомагають випускникам орієнтуватися у зовнішньому світі. З цієї причини багато батьків з усього регіону приводять своїх дітей до цього інтернату.

Я маю дуже особистий зв’язок з цим проектом, тому що ми з колишньою дружиною усиновили хлопчика, якого взяли з його біологічної родини. Не вдаючись до деталей, зазначу, що припинити батьківські права державою нелегко. Для нас це був виснажливий процес, і емоційні втрати від такого процесу відігравали величезну роль при розірванні нашого шлюбу. Мій син і моя колишня дружина мають східноєвропейські корені, тому легко уявити, що за дещо інших обставин він міг потрапити до одного з цих закладів. Саме цей досвід піджив моє бажання документувати цю систему. Я дуже намагаюся залишатися неупередженим у своїй роботі журналіста, але неможливо не формувати особисті стосунки з дітьми. Часом я використовував свою роботу, щоб агітувати за їх права та збирати для них гроші, і наразі я працюю над розширенням цієї місії. Однак я також пам’ятаю, що важливо розділяти та вказувати, коли я працюю фотокореспондентом і коли я займаюся адвокатською роботою. Мені не складно перестрибувати між двома ролями, допоки я свідомо ставлюся до пояснення цього іншим.

Як я вже згадував, в українській системі інтернатів виховується близько 100 тис. дітей. Теоретично їх слід направляти до різних закладів залежно від того, чи мають вони обмеження, а також від характеру та тяжкості їхніх обмежень. Але на практиці система зламана упродовж поколінь. Межі часто розмиті. Підраховано, що в в цілому здорові діти на рік затримуються у розвиткові за кожні 2 або 3 роки, що вони проводять у системі. Я також читав, що до 21-го року сімдесят відсотків хлопців, які вийшли із системи у 18-річними, перебувають у в'язниці. До 21-го року сімдесят відсотків дівчат вже мають дитину, яка також опиниться в системі.

Я також спостерігав за деякими дітьми з обмеженими ментальними можливостями з інтернату, де я з ними познайомився, під час того, коли їх приймали до дорослих інтернатів. Уявіть, ніби вас забирають на машині, без жодних пояснень, з вашого єдиного дому з дитинства, і привозять до іншого закладу, де ви проживете решту свого життя. Деякі з дітей, які закінчили інтернат, повертаються до батьківських сіл. Там в них нема друзів. Місцеві діти над ними насміхаються, бо вони смішно ходять. Хоча вони стовідсотково розумово здібні, їх присуджують до аутсайдерського життя. Жодних друзів, професійних перспектив, жодної надії на романтичні відносини. Ще одна дівчинка, яка має важку епілепсію та розумові проблеми, має матір, яка страждає від важких психічних захворювань. Бабуся дівчинки по праву дуже стурбована тим, що бачить, як старша онука з подібними проблемами живе з ромами, які користуються нею для отримання пенсії, та народила двох дітей, які, безумовно, опиняться в системі. Такі випадки змушують мене замислитися над моєю роллю журналіста проти ролі адвоката. Я в змозі нейтрально зафіксувати ситуацію, але як я можу залишити дівчину, яку я знаю чотири роки, на подібну долю?

У ході моєї роботи в інтернаті в Кремінні деякі діти просили спробувати знімати моєю камерою. Я показував їм основи і приємно дивувався, коли бачив їх зацікавленість і те, що вони фотографують. Я познайомився з ними краще, ми стали друзями у Facebook та Instagram, і мені вдалося отримати нове розуміння того, як вони бачать світ навколо себе. Здебільшого вони постили ті ж світлини, що й будь-який хлопчик чи дівчинка-підліток. Але були й ознаки їх суворих реалій, і це було унікальні. Як світлина матері дівчини, яка чекає на автобусній зупинці після відвідування—важлива частина її історії. На світлині, в усмішці матері можна вбачити сум; я пробую збагнути, про що вона думає.

These kids, while living in atypical circumstances, were actually very typical teenagers in almost every way. They spent their free time drawing, writing, rapping, making YouTube videos of science experiments. Typical teenagers. I realized I had the tools to perhaps allow them to express themselves further. A friend of mine who acted as translator on our trips was friends with talented artists and photographers in Kyiv who helped us develop a week-long photo course using 15 used iPhone 4s so that everybody would have the same camera. 

Живучи в нетипових обставинах, ці діти насправді були типовими підлітками майже в усіх відношеннях. У свій вільний час вони малювали, писали, читали реп, робили YouTube-відео з наукових експериментів. Типові підлітки. Я зрозумів, що маю інструменти, які, можливо, дозволять їм висловитись далі. Мій друг, який був перекладачем у наших подорожах, дружив з талановитими художниками та фотографами у Києві. Вони допомогли нам розробити тижневий фотокурс із використанням 15-и вживаних iPhone 4s, щоб усі мали однакову камеру.

У нас було кілька високих цілей, але я, як мінімум, знав, що діти добре проведуть час. Я знав, що команда, яку ми зібрали,—це добрі люди, і діти будуть насолоджуватися досвідом зустрічі з київськими художниками. Один з членів колективу, який працює на популярній радіостанції, використав свою аудиторію, щоб зібрати гроші на встановлення ліфту в інтернаті.

Протягом курсу, ми зустрічалися з дітьми кілька разів на день. Вранці ми переглядали проекти та обговорювали, як фотографи по-різному розповіли історії. Ми вивчали різні стилі фотографії, давали їм різні завдання та іноді проводили критичні сесії пізно вночі. Через кілька днів ми давали кожній дитині завдання, завжди з урахуванням обставин дитини. У своєму власному світові Ганна зробила кілька глибоких світлин іншого мешканця інтернату, який не говорить і, здається, завжди перебуває у вже своєму світі, осторонь від дітей, що активно спілкуються, боїться до них приєднатися. Група хлопців, всі близькі друзі та сусідки по кімнаті, мали завдання звернути камери один на одного. Кості, молодому чоловікові із синдромом Дауна, запропонували сфотографувати все, що він вважав прекрасним. Роман, дитина з церебральним паралічем, мав хиткі руки, і більшість його фотографій були трохи розмитими. Він трохи розчарувався у своїй роботі, але у нього було чудове візуальне відчуття. Коли він зробив фотографії чорно-білими та пограв з обробкою, він знайшов вигляд, який його задовольнив. Врешті-решт він зробив одну з найвагоміших фотографій за тиждень.

We came to them as a group that wanted to hear what they had to say and we wanted them to know that many people in their country would also like to hear from them, to see a bit of their reality. In the end, they accomplished this. 

Я інстинктивно відчував потребу допомагати цим дітям художньо самовиражатися. Я хотів показати дітям, що вони можуть це робити, якщо в них є бажання. Більше того, хоча ми й часто говоримо про маргіналізовані громади в США, я думаю, що ми, американці, не розуміємо можливостей, якими ми маємо ділитися, і не бачимо "маргіналізації" в глобальному контексті. Ці діти маргіналізовані так, як ніхто в Америці. Я відчував важливим, щоб вони отримали хоч трохи заохочення виразити себе загалом—через фотографію, мистецтво, писемність, чи у будь-який інший спосіб. Ми прийшли до них як група людей, які хотіли почути, що вони мають сказати, і ми хотіли, щоб вони знали, що багато людей у їхній країні також хотіли б почути їх, побачити трохи їхньої реальності. Зрештою, вони це і зробили. Вони всі показали нам, що вони мало відрізняються від дітей поза системою. У них є друзі, вони навчаються, спілкуються, беруть участь у спортивних змаганнях. Однак вони часто безголосні. У них є проблеми, яких не мають інші діти.  Проблеми людей з обмеженими можливостями маловідомі в українському суспільстві, тож пошук способу ділитися своїм досвідом з українським суспільством приведе до прогресу.

БІОГРАФІЯ

Кріс Очіконе закінчив програму «Документальна практика та візуальна журналістика» в Міжнародному центрі фотографії, брав участь в Eddie Adams Workshop та Missouri Photo Workshop. Представлений агенцією Redux Picture Agency, член Visura Guild.

Окрім загальної роботи з новинами та висвітленням війни на Сході України, останні кілька років він працював над довгостроковим проектом щодо поточного впливу радянської системи інтернатів (дитячих будинків) в Україні.

Очіконе—контриб’ютор The New York Times. Його роботи з’являлися в Time Magazine's Lightbox, The Washington Post's In Sight Column, ABC News, Al-Jazeera, National Geographic's Proof Blog, Burn Magazine, LensCulture та документальному фільмі HBO Джим: історія Джеймса Фолі.